У Німеччині стаття 14 Основного Закону гарантує кожному право успадковувати своє майно або самостійно ставати спадкоємцем. Існує багато правових норм, особливо в Цивільному кодексі, щодо того, хто має право на спадщину в конкретному випадку та які права та обов'язки мають бути пов'язані з посадою спадкоємця. Однак багато з цих норм не є обов'язковими та можуть бути розроблені заповідачем - особою, яка заповідає - відповідно до його індивідуальних побажань.

Ми вже пояснювали в окремій статті у якій формі заповідач може зафіксувати свої побажання.

Однак, особливу увагу слід приділити точному та однозначному формулюванню цього так званого «останнього заповіту» та вживанню лише тих положень, які є також юридично допустимими. Після смерті заповідача його більше не можна запитувати, що він насправді мав на увазі у своєму заповіті. якщо воно було сформульовано неоднозначно, або що має застосовуватися замість цього, якщо було видано постанову про неприпустимий з юридичної точки зору регламент. Тому завжди доцільно, особливо при регулюванні спадщини, звернутися за консультацією до юриста, який має досвід у цій галузі права.

«Спадкування» – це система, за допомогою якої визначається, хто є законним спадкоємцем померлої особи.

Якщо померлий спадкодавець не висловив своєї останньої волі у спадковому договорі або у заповіт Спадкоємець визначається відповідно до законного правонаступництва, яке регулюється у книзі 5 Цивільного кодексу Німеччини (BGB), §§ 1924 та наступних. Вирішальним фактором тут є ступінь споріднення між спадкодавцем та потенційним спадкоємцем.